Всі новини

Поламаний дитмайданчик у Володимирці. Дитячі пустощі чи безтямний виклик рідному селищу?

  • Події
  • 10-08-2017 13:08
  • Оцініть матеріал!
    (0 голосів)

 Поламаний дитмайданчик у Володимирці, вандали руйнують все що бачать в Володимирці.

– Знаєте, трапилося щось надзвичайне. Ніколи не схвалював забіяк, а тут – відважив розбишаці потиличника, – пожурився, мов розкаявся, давній знайомий. – Іду повз дитячий майданчик, а якийсь парубчак випробовує на міцність гойдалку. Підійме дощечку, що служить сидінням любителю погойдатись, і з силою кидає вниз. От мене й перемкнуло: підійшов, шльопнув недбайливця по шиї ще й порадив: «Іди, розкажи мамі, як тебе зобидили, тільки чесно признайся, за що…»

Що мав відповісти? І в прихильника, й у противника таких виховних засобів чимало союзників. І важко сказати, хто з них ближче до істини.

Схоже, для вуличних дебоширів це вже звичка: після чергової пакості вчинити нову. Зовсім недавно недоростки-вандали трощили світильники на бульварі Шевченка. І ось – нова хуліганська витівка «золотої» володимирецької молоді: пошкоджено дитячий майданчик у парку. Останнім часом там і погойдатися можна було, і просто посидіти в затінку. Але зграя двоногих шакалів – інакше не скажеш! – знову заявила про себе. До того ж, нахабна витівка нічних бовдурів нагадує виклик, кинутий рідному селищу, селищній владі, місцевій поліції і громадськості.

 

Чому так сталося? Чому низка безтямних, позбавлених смислу вчинків змахує на затяжний обвал у дикість і безкультур’я? Чому після світильників постраждали паркові лавочки? Чому руйнівна сила вандалів обрушилася на них, а розміщена на віддалі ста кроків фашистська свастика залишилася нечепаною? Може, у тому й розгадка, що зло і добро не співіснують мирно? Перемагає хтось один: або добро, або зло.

«Добро должно быть с кулаками. Добро суровым быть должно, чтобы летела шерсть клоками со всех, кто лезет на добро», – вирвалось, накипівши на серці, у Станіслава Куняєва. І заперечити йому важко. Контраргументів, по правді кажучи, не вистачає. І причина розгромленого дитячого майданчика у райцентрівському парку, схоже, двояка: правоохоронці, зобов’язані не допускати варварства, слабо захищають закон від позбавлених совісті бейбасів, а в нормальних, благополучних на вигляд міщан не вистачає волі, бажання і мужності приструнити розбишаку, в якому з юних літ прокльовуються замашки майбутнього вандала – істоти грубої, безжальної, зараженої пристрастю щось нищити і когось зневажати.

На вулиці цей «герой» – немов свавільний вітер, який рвучкими поривами гне-ламає все, що не запаслося міцністю. Дома він – егоїст, для якого батьківське слово нижче мідного п’ятака. А в школі? Навіть там, переступаючи через пристойність, сучасний митрофанушка «качає» права: «Ви за що замість «дев’ятки» вліпили мені «вісімку»? По якому праву на мене сваритеся? Тільки зачепіть, я на вас поскаржуся!..» І скаржитись, уявіть собі, хлопчина має кому. Тут і поліція, і прокуратура, і служба у справах дітей, і РЦСССДМ, і перша-ліпша громадська організація, яка на власний смак популяризує Декларацію прав дитини.

От і маємо!

Днями одна з мам у пориві відчаю штурхонула сина, і той, об щось перечепившись, вдарився головою. Прикрий випадок зафіксували правоохоронці – і мама не просто потрапила в суд, а й отримала… тридцять годин виправних громадських робіт. Але чи все так однозначно, як виписано у судівській ухвалі?

Нині у нас правозахисників – як на дереві листу. Посіяні ними «педагогічні» зерна проростають дитячими «бунтами» проти вчителів і батьків, тож учителі і батьки вже побоюються дітей. Дитячий егоцентризм розквітає далекими від культури дитячими звичками, вульгарністю і грубістю, розтрощеними світильниками, понівеченими клумбами, вигнутими у три погибелі дорожніми знаками. І це лиш початок дороги, на яку виходимо й обіч якої варто помислити.

Невже учитель не має права вимагати від школяра-грубіяна поваги до себе? Невже нервові зриви учителів мають пробачатися зарозумілим знавцям дитячих прав? Невже батько-мати мають боятися взяти рідного шибеника за комір і всерйоз (але в межах розумного), без люті (але до відчуття «мурашок» між лопатками) добряче струсонути? Якщо виходити зі згаданого судового засідання, на якому суд став на захист скривдженої дитини, значить, не можна. Ні взяти за комір. Ні, тим паче, струсонути. Але чого тоді чекати від синка, який святкує «вікторію» над татом-мамою і цією «перемогою» хизується перед ровесниками? Чому замість того, що засудити маму до тридцяти годин громадських робіт, не зобов’язали обох навзаєм вибачитися: сина – за неслухняність і неповагу до мами, а маму – за сумнівну методику сімейного виховання? Хай би у присутності суду, представника дитячої служби і рідних людей мама й син вибачилися за взаємні образи й обнялися, як люди, яким разом жити і кріпити родинні узи. На жаль, цього не сталось. І шлях, яким крокує ювенальна юстиція, вбачається тупиковим.

img100802

Що цікаво, Святе Письмо вчить дітей шанувати батьків, аби мати довге благополучне життя. Біблія закликає подружжя не дратувати дітей, а любовно, розумно виводити в люди. Подібні поради крізь століття пронесла й народна педагогіка, допомагаючи виховувати дітей слухняними, добрими, розважливими і уважними до ближніх. «Якщо твої плани розраховані на рік – сій жито, якщо на десятиліття – саджай дерево, якщо на віки – виховуй дітей», «Який кущ, така й хворостина, який батько, така й дитина», «Як не навчить батько – не навчить і дядько», «Живемо не батьками – помремо не людьми», «Щоб змінити дитину, її потрібно любити; вплив буде пропорційний кількості любові». Усе це «вузлики» на пам'ять. І їх, перевірених досвідом, сотні.

«Людину роблять людиною яскраві спогади дитинства», «Батькам не потрібно бути досконалими, досить бути розумними», – повчає етнопедагогіка. А якщо з батьківською розважливістю, м’яко кажучи, повний завал? Тоді разом із жорстокими дітьми виховуємо свою незатишну старість. «Добрі діти доброго слова послухають, а лихі й дрючка не бояться», правдивість цих слів тим важливіша, чим менше любові і взаємоповаги між батьками, чим менше їхньої уваги до дітей.

З понівеченої чварами сім’ї виходять збайдужілі, уражені жорстокістю діти. І немає універсального засобу, щоб «лікуватися» від цієї «недуги». Як і сто років тому, доводиться боротися за дітей, які під чиїмось впливом стають неслухняними і впускають у душу жорстокість. Але карати їх чи терпіти їхні причуди? І якщо карати, то наскільки і яким чином?

Безсумнівно, розумне покарання потрібне. Отож згадаю дієвий урок материнської школи, про який розповів ще один знайомий. Мама у нього рано овдовіла. На руках четверо синів і троє дочок. От і тримала, як могла, дітей у руках. «Знаєш, – признався співрозмовник, – я не раз бачив віник у маминих руках. І не раз той віник злітав над моїми плечима. Але що цікаво, пам’ятаю пережитий страх, але зовсім не пам’ятаю болю».

Мабуть, це й було «розумне покарання»: налякати, змусити відчути страх, дати зрозуміти його причину, допомогти осудити власний грішок, а після його осмислення – повернутися до нормального людського життя.

Видно, цього не розуміла мама, яка, надто «щиро» покаравши сина, опинилася на лаві підсудних. І навряд чи розуміють це батьки, які віддають дітей на поталу вулиці. Перша викурена цигарка, перша випита пляшка пива, перша вирішена навкулачки суперечка – і юну душу захоплює каламутний потік мнимої дорослості. Розбитий придорожній парапет, потрощений світильник, обірвана гойдалка, перекинута лавочка у сквері – все це моменти самоутвердження кинутої напризволяще юної особистості. Це – спільний недогляд влади, сім’ї, школи і громадськості. Їхній спільний непростимий гріх.

 

Джерело: http://www.polissya.net/

Прочитано 245 разів
34300.INFO

Автор статті:

Top